Зазвичай історію страхування починають відраховувати з XIII сторіччя і пов'язують із розвитком мореплавства в Італії. Адже вже тоді страхування розглядалося як фінансова діяльність, що спрямована на відшкодування збитків. Між тим операції, у яких віддалено проглядалися початки страхової діяльності, з'явилися вже у Шумері (область у Месопотамії – Міжріччя, нині Південний Ірак, де в IV-III тисячоріччі до нашої ери сформувалися перші класові держави Ур, Урук і Лагаш). Тамтешнім торговцям видавалася фінансова гарантія або сума грошей (у формі позики або створення колективної каси) для захисту їхніх інтересів у випадку втрати вантажу під час перевезення. Пізніше, у Вавилоні (древнє місто в Месопотамії, у ХIХ-XI ст. до н.е.), з'явилися особливі групи "торговців-позичальників", які спеціально позичали своїх колег, що вирішили "пуститися в довгу подорож" (саме так називали тоді операції по імпорту-експорту), і не вимагали грошей назад у випадку крадіжки або втрати товару під час перевезення.
Також ще в стародавньому світі почав зароджуватись такий вид страхування, як страхування від нещасних випадків – працівники, що були зайняті на таких будівництвах, як єгипетські піраміди, замок Соломона (близько 970- 931 до н.е.) та ін., організовували каси взаємодопомоги на користь тих із своїх колег або їхніх родин, які одержували каліцтва або гинули в результаті нещасного випадку на будівництві.
Морська торгівля, що розвивалася швидкими темпами у Середземномор'ї за часів розквіту античного світу, значною мірою посприяла розвитку страхування. Торговець брав позичку для оренди корабля, але повертав він її тільки у випадку успішного завершення свого підприємства (подорожі), при цьому він повертав на 30% більше грошей, ніж займав. Відсоток настільки високий, що накопичений капітал можна було використовувати для покриття морських ризиків. Така практика була широко поширена в Афінах, про що свідчив у своїх роботах Демосфен (близько 384-322 рр. до н.е. – афінський оратор). Це, звичайно, ще не страхування, але загальні ознаки, у тому числі й у тому, що стосується розміру ставки, є.
У часи Римської Імперії гарантами від певних ризиків були власне представники влади, які підписували особливі протоколи з торговцями, що постачати Римські легіони в Іспанії. Торговці отримували відшкодування збитку від втрати судів, що перевозили зброю та товари життєзабезпечення для легіонерів. Для тривалих маршрутів по Середземному морю користувалися й практикою надання позичок: від 50% і вище від оцінової вартості вантажу й судна (usura infinitae).
Певну схожість із сучасними страховими компаніями мали союзи селян, що організовувались в Ісландії в XII сторіччі. Такі союзи мали на меті взаємне забезпечення допомогою на випадок пожеж або падежу худоби,. Союзи складалися звичайно з 20 заможних селян. У випадку нещастя частина збитку оплачувалася матеріалами та роботою, а частина – грішми. Ісландські союзи не набули проте широкого поширення у Європі, де більше популярним було морське страхування.
В умовах економічного росту, що спостерігався наприкінці XII – початку XIII ст., Римська католицька церква, що мала на той час практично необмежений вплив, не могла залишатися осторонь від зростаючої практики позичання грошей і розвитку лихварства. В 1234 р. декретом папи Григорія IX забороняються всі операції, пов'язані з лихварством, відповідно до принципів Священного Писання. Однак, розуміючи необхідність позик для розвитку економіки, церква через якийсь час дещо змінює своє рішення і дозволяє лихварство, але з розумними ставками. Це в свою чергу відкрило шлях для виникнення теорії «розумної ставки»: одержувана винагорода має бути пропорційна послузі, що надається особі, яка взяла в борг – торговцеві або будь-якому іншому господарюючому суб'єкту, із застереженням, що «не можна давати гроші в ріст ближньому родичеві своєму». Забороняючи та обмежуючи лихварство, церква могла сильно загальмувати розвиток морської торгівлі. Проте з іншого боку такі дії церкви сприяли виникненню ефективної системи захисту від ризику – страхового договору.
Після першого рішення церкви щодо повної заборони лихварства торговці-банкіри намагалися обійти цю формальну заборону. У своїй книзі «Золото й спеції» Жан Фав’е приводить розповідь генуезця Бенедетто Захарії; в 1298 р. він продав більше 30 тонн тальфійскої солі своїм співвітчизникам. Вантаж за угодою мав бути доставлений в Брюгге. У тому ж самому договорі було сказано, що Захарія зобов'язується знову купити весь вантаж по його прибутті в порт призначення за ціною, обговореною заздалегідь, але вищою, ніж ціна продажу. У такий спосіб між портом відвантаження та портом призначення Захарія ризикував тільки своїм судном. Різниця між ціною повторної покупки та ціною продажу є нічим іншим, як ціною ризику і замінює відсоток по позичці, забороненій папським декретом. Через такі схеми торговці, мореплавці й позичальники також сприяли народженню страхового договору. Перевізники платили торговцям або банкірам «ціну ризику» – додаткову суму грошей залежно від типу корабля, вантажу й тривалості перевезення. «Ціна ризику» одержала назву страхової премії (від лат. Ргеаmium). Відомо, що вже в 1300 році у Бельгії практикувалися прямі оплати морських ризиків за страхову премію.
В наступному столітті були встановлені страхові тарифи на регулярні плавання з Лондона на континент і назад. Розвивалося страхове законодавство, і вже в документах XV століття зустрічається докладно розроблений збірник страхового законодавства того часу.
В 1559 році сер Ніколас Бекон (Nicholas Bacon), відкриваючи перше засідання англійського Парламенту правління королеви Єлизавети, сказав: «Нехай кожен розумний купець, що відправляється в подорож, повну небезпек, розстанеться із частиною грошей, щоб мати іншу частину збереженою». У 1601 році при Парламенті Англії була створена комісія з розгляду спірних питань контрактів морського страхування.
Одним із важливих етапів у розвитку страхової справи також стала поява в Європі наприкінці XV століття товариств взаємного страхування – так званих вогневих товариств (Brangilden), унікальність яких як некомерційних організацій було відзначено великим теоретиком страхування – німецьким професором А.Манесом, що писав в 1910 р.: "Акціонерні товариства застосовуються майже у всіх галузях економіки. Взаємні товариства – майже винятково в страхуванні".
З кінця XVII століття починають виникати акціонерні компанії. Перша така компанія – "Голландсько-Ост-Індське товариство" – була заснована в 1602 році. А вже в 1680 році в Англії відкривається перша в історії компанія по страхуванню від вогню. Страховий бізнес стає популярним і вигідним.
Однак, через відсутність точних наукових методів ведення статистики про нещасні випадки, розміри нещасть та ін., страхування залишалося хоч і прибутковою, але досить ризикованою справою. Проте в наш час, коли страховий бізнес має на озброєнні сучасні методи економічного та статистичного аналізу, детально розроблений звід страхового законодавства та сумлінно складені правила страхування, а також зважаючи на постійний та ретельний нагляд за діяльністю страхових компаній з боку державних контролюючих органів, клієнт можете цілком покластися на надійність страхової компанії.